Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Ємільчине

Сторінка 1 з 7
Ємільчине (до кінця XIX ст. — Межирічка) — селище міського типу, центр району, розташоване на березі річки Уборті, притоки Прип'яті, за 22 км від залізничної станції Яблунець. Дворів 1331, населення — 7,4 тис. чоловік. Се­лищній Раді підпорядковані села Горбове, Здоровець, Руденька.
Поблизу села Горбового виявлено поселення доби неоліту, на території Ємільчиного — давньоруські кургани (X—XII ст.).
Межирічка вперше згадується в актових Житомирських гродських книгах під 1585 роком як маєтність К. Острозького.
У XVII ст. селом володіли магнати Любомирські, власністю яких було 2300 сіл і містечок. Намагаючись добитися величезних прибутків, вони збільшили пан­щину, що досягла трьох днів на тиждень. За кожний невихід на роботу кріпаків тяжко карали: жорстоко били, а також штрафували. Важке економічне становище приводило до частих виступів селян. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. вони поповнили Звягельський полк і в його складі громили ненавис­них панів. На території Межирічки неодноразово виникали сутички між селянами та шляхетськими загонами. 1651 року загін польського ротмістра Яхимовича спусто­шив Межирічку, обібрав населення, вбив багатьох мешканців, а село підпалив. Через рік село вдруге було пограбоване київським каштеляном М. Бжозовським.
Після Андрусівського перемир'я 1667 року Межирічка, як і все Правобережжя, залишилася під владою Польщі. Населення зазнавало тяжких утисків з боку феодалів. Якщо на початку XVIII ст. сума повинностей на Поліссі становила 231 день на рік, то в кінці його — 321. Селяни, крім безпосередньої роботи на панській ниві, повинні були сплачувати грішми т. зв. подорожчину, відробляти по одному дню: за березову кору, опеньки, конвалії, взяті в панському лісі.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією Ємільчине з 1796 року стало містечком Новоград-Волинського повіту Волинської губернії.
Після Вітчизняної війни 1812 року воно перейшло у власність російського помі­щика Уварова, володаря 65 тис. десятин землі. Нещадно визискуючи селян, земле­власник зовсім не дбав про те, в який спосіб велося їхнє господарство, зокрема земле­робство. Здебільшого селяни не мали тягла, свої убогі клаптики землі обробляли дерев'яними плугом та бороною. Урожаї збирали низькі. Праця землеробів була вкрай виснажливою, експлуатація — жорстокою. 1844 року вагітну Марію Лозко упра­витель побив за те, що вона не хотіла віддати дочку в служниці до поміщика. Пани доводили селян своїми знущаннями до відчаю.
В період розкладу феодально-кріпосницьких і зародження капіталістичних відносин у Межирічці виникають промислові підприємства. В 20-х роках XIX ст. поміщик збудував тут фарфоровий завод, на якому майстри-кріпаки виробляли фар­фор «люкс». Діяли два тартаки, кілька млинів. У той час містечко стає одним із центрів торгівлі продуктами сільського господарства та виробами кустарів на Волині. На щотижневих базарах та ярмарках, що відбувалися двічі на рік, продавали хліб, гриби, мед, віск, вовну, ліс, лляне полотно, вироби з дерева та заліза.
Про охорону здоров'я, культуру та освіту населення власті не дбали. Не було тут ні лікарні, ні школи.
На час реформи 1861 року в Межирічці налічувалося 134 двори: піших — 99, городників — 35. За викупним актом селяни мали протягом 49 років щорічно виплачувати по 2525 крб. 85 коп. за 1761 дес. надільної землі. Але внаслідок польського визвольного повстання 1863—64 рр. на Правобережжі викупні платежі було знижено.
Під викуп, як правило, виділялися малопродуктивні землі. Навіть царський чиновник, який обмірював землі, зазначав у акті, що селянські ділянки, розкидані серед поміщицького лісу та боліт, практично не придатні для обробітку.
Незадоволення грабіжницьким характером реформи наростало. Виникали масові заворушення. 20 жовтня 1866 року поміщиця Уварова повідомляла генерал-губернатора, що під час «безпорядків» селяни хазяйнували в маєтку, як у своєму власному, і не відбували ніяких повин­ностей.
Невдовзі вона знову писала губернаторові«... селяни, кимсь підбурювані, дедалі наполегливіше заявляють про своє право на мої власні землі».
Зубожіння селян змушувало їх за мізерну плату продавати робочу силу на промислових підприємствах, кількість яких у післяреформений період


Сучасна карта - Ємільчине