Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
За три кілометри на південний схід від Малина збереглися рештки давньоруського городища. Окремі вчені вважають його залишками міста, що ним нібито в X ст. володів древлянський князь Мал, від імені якого і походить назва міста.
У люстрації 1471 року землі навколо Малина згадуються як такі, що використовувалися для рибальства, бджільництва, мисливства. Водночас ішло їх заселення шляхом селянської колонізації. У той час село належало Литовському великому князівству. Податки з населення стягувалися без урахування якості земель і угідь. З ланового господарства селяни давали по 6 пудів зерна, 2 відра меду, хутро. 1569 року внаслідок укладення Люблінської унії Малин, як і інші населені пункти Правобережної України, увійшов до складу Польщі. Шляхта нещадно експлуатувала населення.
1648 року, як і весь український народ, жителі Малина повстали проти польсько-шляхетського гноблення, за возз'єднання України з Росією. Вони вбили пана, спалили його маєток. Багато жителів приєдналися до селянсько-козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, і в його складі громили шляхту. Малин неодноразово ставав місцем воєнних дій, тому зазнав у роки війни значних руйнувань. Щоб уникнути знущань польської шляхти, майже все населення переселилося на Лівобережжя. Навіть наприкінці XVII ст. у Малині було лише 9 дворів.
Після Андрусівського перемир'я 1667 року Малин залишився в складі шляхетської Польщі. Шляхта добре пам'ятала непокірних малинців. Зокрема, боючися, що його спіткає така сама доля, як і попередника, новий власник Малина М. Єлець прибув до свого зруйнованого маєтку тільки 1691 року.
Під владою Польщі Малин перебував до 1793 року. Після возз'єднання Правобережної України з Росією увійшов до складу Радомишльського повіту Київської губернії. Але в умовах самодержавного ладу становище населення Малина не змінилося. Малин переходив від одного власника до іншого. Серед них особливою лютістю відзначалася княгиня Радзивілл. 1810 року у відповідь на жорстоке гноблення селяни підняли повстання, але воно одразу було придушене. Багатьох його учасників жорстоко побили батогами. Проте виступи не припинялися. 1824 року Київський головний суд розглядав справу про Івана Кривенка, Іллю Тимошенка, Бобровника і 17 інших селян Малина, які підбурювали селян не коритися поміщиці.
В середині XIX ст. у Малині було 130 дворів, у яких проживали 1038 селян, кустарів та ремісників. На початку 40-х років тут діяли кустарний чавуноливарний завод, два млини, де працювало 20 чоловік. Щорічно в селі відбувався ярмарок. Торгували кіньми, рогатою худобою, хлібом, шкірами, тканинами, сіллю, дьогтем, різними виробами з чавуну, заліза й дерева.
Про медичне обслуговування населення власті не дбали. Лікуванням тут займалися знахарі й шептухи. На все містечко й оточуючі села була тільки початкова школа.
1866 року Малин став волосним центром. 1873 року малинський маєток придбала К. С. Миклуха — мати відомого російського мандрівника і вченого M. М. Миклухи-Маклая, яка до цього мешкала в Петербурзі. Це була жінка передових для того часу поглядів. В роки своєї юності вона знала окремих членів революційно-демократичного гуртка Герцена — Огарьова. Малин часто згадується у листах Миклухи-Маклая, які надруковані в 4-му томі зібрання його творів. Сюди мандрівник приїздив у 1886 і в 1887 pp. До рідних, які жили тут, він написав десятки листів.
Економічне становище селян не набагато поліпшилося й після реформи 1861 року. Кращі родючі землі залишилися за поміщиком. Селянам дісталися кам'янисті та болотяні грунти.
Після реформи прискорився розвиток промисловості. Тут почали діяти шкіряний та винокурний заводи. 1868 року замість залізоливарного заводу, що припинив своє існування, з'явився невеликий чавуноливарний. 1871 року на його місці засновано паперову фабрику. Спершу була одна папероробна машина, згодом — ще дві. На кінець XIX ст. тут налічувалося 270 робітників. Вони виробляли щороку 14— 15 тис. пудів цигаркового, мундштучного й обгорткового паперу. Вироби фабрики славилися не лише в Росії, а й за її межами. Вже 1872 року на Всесвітній торговельно-промисловій виставці у Відні вони були відзначені дипломом, медалями.
Малин
Сторінка 1 з 10
Малин — місто районного підпорядкування, центр району, розташоване на берегах річки Ірші, притоки Тетерева, за 103 км на північний схід від Житомира, за 3 км від залізниці Київ — Ковель та автошляху Київ — Брест. Населення — 17,9 тис. чоловік. У люстрації 1471 року землі навколо Малина згадуються як такі, що використовувалися для рибальства, бджільництва, мисливства. Водночас ішло їх заселення шляхом селянської колонізації. У той час село належало Литовському великому князівству. Податки з населення стягувалися без урахування якості земель і угідь. З ланового господарства селяни давали по 6 пудів зерна, 2 відра меду, хутро. 1569 року внаслідок укладення Люблінської унії Малин, як і інші населені пункти Правобережної України, увійшов до складу Польщі. Шляхта нещадно експлуатувала населення.
1648 року, як і весь український народ, жителі Малина повстали проти польсько-шляхетського гноблення, за возз'єднання України з Росією. Вони вбили пана, спалили його маєток. Багато жителів приєдналися до селянсько-козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким, і в його складі громили шляхту. Малин неодноразово ставав місцем воєнних дій, тому зазнав у роки війни значних руйнувань. Щоб уникнути знущань польської шляхти, майже все населення переселилося на Лівобережжя. Навіть наприкінці XVII ст. у Малині було лише 9 дворів.
Після Андрусівського перемир'я 1667 року Малин залишився в складі шляхетської Польщі. Шляхта добре пам'ятала непокірних малинців. Зокрема, боючися, що його спіткає така сама доля, як і попередника, новий власник Малина М. Єлець прибув до свого зруйнованого маєтку тільки 1691 року.
Під владою Польщі Малин перебував до 1793 року. Після возз'єднання Правобережної України з Росією увійшов до складу Радомишльського повіту Київської губернії. Але в умовах самодержавного ладу становище населення Малина не змінилося. Малин переходив від одного власника до іншого. Серед них особливою лютістю відзначалася княгиня Радзивілл. 1810 року у відповідь на жорстоке гноблення селяни підняли повстання, але воно одразу було придушене. Багатьох його учасників жорстоко побили батогами. Проте виступи не припинялися. 1824 року Київський головний суд розглядав справу про Івана Кривенка, Іллю Тимошенка, Бобровника і 17 інших селян Малина, які підбурювали селян не коритися поміщиці.
В середині XIX ст. у Малині було 130 дворів, у яких проживали 1038 селян, кустарів та ремісників. На початку 40-х років тут діяли кустарний чавуноливарний завод, два млини, де працювало 20 чоловік. Щорічно в селі відбувався ярмарок. Торгували кіньми, рогатою худобою, хлібом, шкірами, тканинами, сіллю, дьогтем, різними виробами з чавуну, заліза й дерева.
Про медичне обслуговування населення власті не дбали. Лікуванням тут займалися знахарі й шептухи. На все містечко й оточуючі села була тільки початкова школа.
1866 року Малин став волосним центром. 1873 року малинський маєток придбала К. С. Миклуха — мати відомого російського мандрівника і вченого M. М. Миклухи-Маклая, яка до цього мешкала в Петербурзі. Це була жінка передових для того часу поглядів. В роки своєї юності вона знала окремих членів революційно-демократичного гуртка Герцена — Огарьова. Малин часто згадується у листах Миклухи-Маклая, які надруковані в 4-му томі зібрання його творів. Сюди мандрівник приїздив у 1886 і в 1887 pp. До рідних, які жили тут, він написав десятки листів.
Економічне становище селян не набагато поліпшилося й після реформи 1861 року. Кращі родючі землі залишилися за поміщиком. Селянам дісталися кам'янисті та болотяні грунти.
Після реформи прискорився розвиток промисловості. Тут почали діяти шкіряний та винокурний заводи. 1868 року замість залізоливарного заводу, що припинив своє існування, з'явився невеликий чавуноливарний. 1871 року на його місці засновано паперову фабрику. Спершу була одна папероробна машина, згодом — ще дві. На кінець XIX ст. тут налічувалося 270 робітників. Вони виробляли щороку 14— 15 тис. пудів цигаркового, мундштучного й обгорткового паперу. Вироби фабрики славилися не лише в Росії, а й за її межами. Вже 1872 року на Всесвітній торговельно-промисловій виставці у Відні вони були відзначені дипломом, медалями.