Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Територія, на якій розміщуються Чоповичі, заселялася ще в IV тисячолітті до н. е. Про це свідчить виявлене тут неолітичне поселення.
В історичних документах Чоповичі вперше згадуються 1519 року як село Овруцького замку. Населення належало до т. зв. околичної шляхти, що не мала не лише кріпаків, а часто й земельних наділів. Отже, за способом життя вона не відрізнялася від селян. Як і останні, займалася землеробством, рибальством, мисливством, добуванням смоли, стельмахуванням.
За часів литовського панування, на початку XVI ст., жителі Чоповичів виділилися у категорію земян: повинні були на заклик князя «конно й оружно» давати «две службы земские военные». Інших повинностей вони не мали, проте старости Овруцького замку не раз примушували їх нести замкову службу.
Після Люблінської унії 1569 року Чоновичі потрапили під владу Польщі. Оскільки побут, звичаї, спосіб життя, релігійна віра у околичних шляхтичів були такі самі, як і в селян, вони також прагнули скинути з себе польсько-шляхетське ярмо і під час визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. виступали в складі Овруцького полку, що діяв на Правобережжі.
Після Андрусівського перемир'я 1667 року Чоповичі залишилися під владою Польщі. Польська шляхта, яка втекла під час визвольної війни, поверталася назад. Але жителі Чоповичів не корилися. Вони зі зброєю в руках зустрічали її, виганяли з маєтків. У селі раз у раз відбувалися сутички між населенням та польськими загонами, що їх викликали пани. 30 червня 1683 року чашник подільський С. Шумлянський на чолі військового загону вчинив напад на Чоповичі. Всіх мешканців було вигнано із села, трьох із них покалічено, трьох дітей затоптано кіньми, двори пограбовано.
Гнів і ненависть до ворогів зростали. І коли наприкінці XVII ст. на Правобережжі розгорнулася народно-визвольна боротьба проти польсько-шляхетських загарбників під проводом С. Палія, жителі Чоповичів разом з козаками громили ворогів. Уродженець села І. Кириченко протягом 1683—1694 pp. був суддею у війську Палія і в «супроводі великого загону забирав майно й землі у поміщиків, панував над шляхтою».
1793 року після возз'єднання Правобережної України з Росією Чоповичі стали селом Радомишльського повіту Київської губернії.
Відбувалося класове розшарування села. Хоч юридично околична шляхта була вільною, багато хто з шляхтичів, не маючи землі або втративши її, потрапляв у кабалу до поміщиків. 1795 року 24 чоповицькі мешканці просили у Київського суду захисту від поміщика Грохольського, який самовільно обернув їх у кріпаків. Але допомоги не надійшло, бо власті не звертали уваги на подібні скарги. 1857 року чоповицькі жителі Ф. Герасимов та І. Скуратов скаржилися Волинському губернському правлінню, що протягом 20 років терпіли утиски поміщика Гижицького, який довів їх до «крайнього розорення».
Землеробство в Чоповичах велося за трипільною системою. Урожаї були дуже низькі. Щоб якось прогодуватися, чимало жителів цілими родинами плели на продаж брилі, кошики, постоли, дитячі колиски та інше.
Внаслідок тяжкого матеріального становища, частих неврожаїв, багато жителів села, особливо дітей, щороку вмирало. У середині XIX ст. на всі 300 дворів Чоповичів був лише фельдшер. Основна маса населення не знала грамоти. В селі діяла тільки невеличка парафіяльна школа.
З розвитком капіталістичних відносин у Чоповичах пожвавилося промислове виробництво. Тут діяла фабрика гнутих меблів. 1868 року почали діяти свічковий і миловарний заводи. Це були невеликі підприємства, всього на 4—5 найманих робітників. У 90-х роках XIX ст. почав діяти лісопильний завод, на якому працювало 20 робітників. Працювало 7 вітряків, 4 млини.
Підприємства були відсталими, напівкустарними; на них переважала ручна праця. Намагаючись якнайбільше нажитися, підприємці жорстоко експлуатували робітників. Так, на фабриці гнутих меблів робочий день тривав понад 12 годин, а зароблених грошей трудівникові не вистачало, щоб
Чоповичі
Сторінка 1 з 7
Чоповичі — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на лівому березі річки Ірші, притоки Тетерева, за 25 км на північний захід від районного центру, за 4,5 км від залізничної станції Чоповичі. Населення — 1296 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Будницьке, Пристанційне, Стримівщина. В історичних документах Чоповичі вперше згадуються 1519 року як село Овруцького замку. Населення належало до т. зв. околичної шляхти, що не мала не лише кріпаків, а часто й земельних наділів. Отже, за способом життя вона не відрізнялася від селян. Як і останні, займалася землеробством, рибальством, мисливством, добуванням смоли, стельмахуванням.
За часів литовського панування, на початку XVI ст., жителі Чоповичів виділилися у категорію земян: повинні були на заклик князя «конно й оружно» давати «две службы земские военные». Інших повинностей вони не мали, проте старости Овруцького замку не раз примушували їх нести замкову службу.
Після Люблінської унії 1569 року Чоновичі потрапили під владу Польщі. Оскільки побут, звичаї, спосіб життя, релігійна віра у околичних шляхтичів були такі самі, як і в селян, вони також прагнули скинути з себе польсько-шляхетське ярмо і під час визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. виступали в складі Овруцького полку, що діяв на Правобережжі.
Після Андрусівського перемир'я 1667 року Чоповичі залишилися під владою Польщі. Польська шляхта, яка втекла під час визвольної війни, поверталася назад. Але жителі Чоповичів не корилися. Вони зі зброєю в руках зустрічали її, виганяли з маєтків. У селі раз у раз відбувалися сутички між населенням та польськими загонами, що їх викликали пани. 30 червня 1683 року чашник подільський С. Шумлянський на чолі військового загону вчинив напад на Чоповичі. Всіх мешканців було вигнано із села, трьох із них покалічено, трьох дітей затоптано кіньми, двори пограбовано.
Гнів і ненависть до ворогів зростали. І коли наприкінці XVII ст. на Правобережжі розгорнулася народно-визвольна боротьба проти польсько-шляхетських загарбників під проводом С. Палія, жителі Чоповичів разом з козаками громили ворогів. Уродженець села І. Кириченко протягом 1683—1694 pp. був суддею у війську Палія і в «супроводі великого загону забирав майно й землі у поміщиків, панував над шляхтою».
1793 року після возз'єднання Правобережної України з Росією Чоповичі стали селом Радомишльського повіту Київської губернії.
Відбувалося класове розшарування села. Хоч юридично околична шляхта була вільною, багато хто з шляхтичів, не маючи землі або втративши її, потрапляв у кабалу до поміщиків. 1795 року 24 чоповицькі мешканці просили у Київського суду захисту від поміщика Грохольського, який самовільно обернув їх у кріпаків. Але допомоги не надійшло, бо власті не звертали уваги на подібні скарги. 1857 року чоповицькі жителі Ф. Герасимов та І. Скуратов скаржилися Волинському губернському правлінню, що протягом 20 років терпіли утиски поміщика Гижицького, який довів їх до «крайнього розорення».
Землеробство в Чоповичах велося за трипільною системою. Урожаї були дуже низькі. Щоб якось прогодуватися, чимало жителів цілими родинами плели на продаж брилі, кошики, постоли, дитячі колиски та інше.
Внаслідок тяжкого матеріального становища, частих неврожаїв, багато жителів села, особливо дітей, щороку вмирало. У середині XIX ст. на всі 300 дворів Чоповичів був лише фельдшер. Основна маса населення не знала грамоти. В селі діяла тільки невеличка парафіяльна школа.
З розвитком капіталістичних відносин у Чоповичах пожвавилося промислове виробництво. Тут діяла фабрика гнутих меблів. 1868 року почали діяти свічковий і миловарний заводи. Це були невеликі підприємства, всього на 4—5 найманих робітників. У 90-х роках XIX ст. почав діяти лісопильний завод, на якому працювало 20 робітників. Працювало 7 вітряків, 4 млини.
Підприємства були відсталими, напівкустарними; на них переважала ручна праця. Намагаючись якнайбільше нажитися, підприємці жорстоко експлуатували робітників. Так, на фабриці гнутих меблів робочий день тривав понад 12 годин, а зароблених грошей трудівникові не вистачало, щоб