Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
В роки столипінської реакції в Житомирі активізували діяльність чорносотенні організації. Житомирський і волинський архієпіскоп Антоній, якого В. І. Ленін називав «владикою» чорносотенних бузувірів, доповідав
синоду, що духівництво активно втручається в політичне життя, відкриває відділення чорносотенної монархічної організації «Союзу руського народу», вживає всіх заходів до того, щоб перешкодити поширенню революційної агітації і розповсюдженню прокламацій. Таку ж контрреволюційну діяльність вели й служителі інших релігій.
На початку 1914 року в місті діяло 63 підприємства. Найбільшими з них були тютюнова фабрика і фабрика дерев’яних шевських цвяхів та копилів. На всіх підприємствах міста працювало 906 робітників, у ремісничих майстернях - 11300 ремісників, у т. ч. 5088 майстрів, 3810 підмайстрів, 2402 учнів. На той час у Житомирі було 86,4 тис. чол., на 20,5 тис. більше, ніж у 1897 році.
Коли почалося нове революційне піднесення, в Житомирі активізувався соціал-демократичний і робітничий рух. 1911 року місцеві соціал-демократи в своїх першотравневих листівках закликали робітників широко відзначити міжнародне пролетарське свято. Напередодні святкування в Житомирі було одержано першо- травневу прокламацію, видану центральним органом партії — газетою «Социал- демократ». Соціал-демократи міста розповсюдили її серед трудящих. Під впливом агітації відбулася першотравнева демонстрація, що набрала масового характеру, а в травні 1912 року та в червні 1913 року — страйки робітників.
Протягом другої половини XIX — початку XX ст. місто помітно зросло. Якщо в 1848 році в ньому було 1242 будинки (з них мурованих 46), то в 1904 році стало 10 030 (мурованих 2110). У цей час тривало спорудження кам’яних будинків на Київській і Бердичівській вулицях. Тут містилися кращі готелі, будинок губернатора, великі магазини та муровані житлові будинки, в яких мешкали багатії. Особняками міської аристократії забудовувалася Вільська вулиця.
На Великій Чуднівській, Рибній і Кафедральній вулицях містилися ремісничі майстерні, крамниці. На околицях міста тулилися халупи міської бідноти. Ось свідчення сучасника про життя житомирської бідноти за часів царизму: «У 50 темних, сирих приміщеннях живе понад 350 душ. В одній кімнаті мешкає в середньому 7 чоловік, а то й більше. Тижневий заробіток всіх цих сімей становить 157 крб., на одну душу припадає приблизно по 45 коп... Кімната править за спальню, їдальню, кухню і комору. В кутку стоїть ліжко, на якому жужмом лежить брудне шмаття. Багато з цих конур більше нагадують підземні нори, чим людське житло».
У 1866—1874 рр. споруджено Преображенський кафедральний собор. В його архітектурі поєднуються риси давньоруського і візантійського зодчества IX—XII ст. Внутрішній розпис собору виконано відомим художником академіком Ф. О. Васильєвим. Ця пам’ятка архітектури нині охороняється державою.
У серпні 1899 року споруджено першу трамвайну лінію, яка пройшла по Київській вулиці і сполучила центр міста з вокзалом. За часом пуску це був третій в Росії трамвай. 1897 року місто одержало водогін.
Деякі зміни сталися і в організації охорони здоров’я. Якщо на початку XX ст. діяло 5 лікарень на 490 місць і 6 аптек, то в 1913 році відповідно 16 і 8. Користування послугами медичних закладів було платне.
Розвиток капіталізму дав певний поштовх розвиткові освіти й культури. В 1875 році почала діяти фельдшерська школа. Відкрита 1877 року чоловіча прогімназія в 1897 році реорганізована в другу чоловічу гімназію. 1907 року розпочалися заняття в комерційному, а в 1912 — в землевпорядному училищі. 1913 року діяло 2 чоловічі й 4 жіночі гімназії, за навчання в яких треба було платити 50— 75 крб. на рік, 7 парафіяльних шкіл. У гімназіях навчалися переважно діти дворян, купців і духовенства. Так, 1914 року в перших класах другої чоловічої гімназії на 101 учня вихідців із селян було лише 4.
Початкові школи, де навчалися переважно діти робітників і селян, були в занедбаному стані. 1914 року після відвідання однієї з народних шкіл єпархіальний наглядач зазначив, що її приміщення зовсім непридатне для навчання. На кінець XIX ст. (1897 р.) в Житомирі письменних було 45 процентів.
Житомир
Сторінка 7 з 26
наступні два-три роки в Житомирі діяли невеликі партійні групи та окремі члени партії.В роки столипінської реакції в Житомирі активізували діяльність чорносотенні організації. Житомирський і волинський архієпіскоп Антоній, якого В. І. Ленін називав «владикою» чорносотенних бузувірів, доповідав
На початку 1914 року в місті діяло 63 підприємства. Найбільшими з них були тютюнова фабрика і фабрика дерев’яних шевських цвяхів та копилів. На всіх підприємствах міста працювало 906 робітників, у ремісничих майстернях - 11300 ремісників, у т. ч. 5088 майстрів, 3810 підмайстрів, 2402 учнів. На той час у Житомирі було 86,4 тис. чол., на 20,5 тис. більше, ніж у 1897 році.
Коли почалося нове революційне піднесення, в Житомирі активізувався соціал-демократичний і робітничий рух. 1911 року місцеві соціал-демократи в своїх першотравневих листівках закликали робітників широко відзначити міжнародне пролетарське свято. Напередодні святкування в Житомирі було одержано першо- травневу прокламацію, видану центральним органом партії — газетою «Социал- демократ». Соціал-демократи міста розповсюдили її серед трудящих. Під впливом агітації відбулася першотравнева демонстрація, що набрала масового характеру, а в травні 1912 року та в червні 1913 року — страйки робітників.
Протягом другої половини XIX — початку XX ст. місто помітно зросло. Якщо в 1848 році в ньому було 1242 будинки (з них мурованих 46), то в 1904 році стало 10 030 (мурованих 2110). У цей час тривало спорудження кам’яних будинків на Київській і Бердичівській вулицях. Тут містилися кращі готелі, будинок губернатора, великі магазини та муровані житлові будинки, в яких мешкали багатії. Особняками міської аристократії забудовувалася Вільська вулиця.
На Великій Чуднівській, Рибній і Кафедральній вулицях містилися ремісничі майстерні, крамниці. На околицях міста тулилися халупи міської бідноти. Ось свідчення сучасника про життя житомирської бідноти за часів царизму: «У 50 темних, сирих приміщеннях живе понад 350 душ. В одній кімнаті мешкає в середньому 7 чоловік, а то й більше. Тижневий заробіток всіх цих сімей становить 157 крб., на одну душу припадає приблизно по 45 коп... Кімната править за спальню, їдальню, кухню і комору. В кутку стоїть ліжко, на якому жужмом лежить брудне шмаття. Багато з цих конур більше нагадують підземні нори, чим людське житло».
У 1866—1874 рр. споруджено Преображенський кафедральний собор. В його архітектурі поєднуються риси давньоруського і візантійського зодчества IX—XII ст. Внутрішній розпис собору виконано відомим художником академіком Ф. О. Васильєвим. Ця пам’ятка архітектури нині охороняється державою.
У серпні 1899 року споруджено першу трамвайну лінію, яка пройшла по Київській вулиці і сполучила центр міста з вокзалом. За часом пуску це був третій в Росії трамвай. 1897 року місто одержало водогін.
Деякі зміни сталися і в організації охорони здоров’я. Якщо на початку XX ст. діяло 5 лікарень на 490 місць і 6 аптек, то в 1913 році відповідно 16 і 8. Користування послугами медичних закладів було платне.
Розвиток капіталізму дав певний поштовх розвиткові освіти й культури. В 1875 році почала діяти фельдшерська школа. Відкрита 1877 року чоловіча прогімназія в 1897 році реорганізована в другу чоловічу гімназію. 1907 року розпочалися заняття в комерційному, а в 1912 — в землевпорядному училищі. 1913 року діяло 2 чоловічі й 4 жіночі гімназії, за навчання в яких треба було платити 50— 75 крб. на рік, 7 парафіяльних шкіл. У гімназіях навчалися переважно діти дворян, купців і духовенства. Так, 1914 року в перших класах другої чоловічої гімназії на 101 учня вихідців із селян було лише 4.
Початкові школи, де навчалися переважно діти робітників і селян, були в занедбаному стані. 1914 року після відвідання однієї з народних шкіл єпархіальний наглядач зазначив, що її приміщення зовсім непридатне для навчання. На кінець XIX ст. (1897 р.) в Житомирі письменних було 45 процентів.