Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
За Люблінською унією 1569 року, якою було оформлено об'єднання Литовського великого князівства з шляхетською Польщею у федеративну державу, територія сучасної Житомирської області в складі Правобережної України потрапила під владу Польщі. Незабаром поряд з володіннями литовських та українських магнатів, на Житомирщині з'явилися маєтності польських магнатів.
Зосередивши в своїх руках 2/3 земельної площі, магнати стали повними господарями Київського воєводства, до складу якого входила територія Житомирщини. Феодальне землеволодіння грунтувалося на дрібному селянському господарстві з примітивним реманентом і старими традиційними методами праці. Повний земельний наділ у цей час становив один лан (понад 20 десятин). Більшість селян користувалася половиною, четвертою, восьмою і навіть шістнадцятою частиною наділу або й зовсім його не мала. З часом число безземельних різко зростає; За інвентарем 1622 року в зв'ягельських володіннях Острозького їх було 33 проц., а в селах Гадзинцях, Станишівці, Пищевому та Вересах Житомирського повіту — близько 40 проц., в Овруцькому повіті (за даними скарбового реєстру 1638 року) — близько 30 проц. Крім того, якість грунту тут була невисокою, тому навіть півланові господарства були малорентабельними. Врожаї зернових культур збирали низькі. Як це видно з інвентаря 1622 року, в Овруцькому і Житомирському повітах урожайність пшениці не перевищувала сам=5—5,2; жита — сам=3,6—4; гороху — сам=4—7,6; ячменю — сам=4—7; вівса — сам=2,5—2,7. За користування земельним наділом селяни відробляли панщину і сплачували ренту натурою й грошима. Так, у зв'ягельських володіннях Острозького селяни, що мали повний земельний наділ, працювали від дворища увесь тиждень, за винятком торгового дня, а підсусідки — три дні і сплачували грошові й натуральні повинності.
Після землеробства важливе місце посідало тваринництво. У південній частині Житомирщини відгодовували волів, яких збували на ярмарках у Луцьку, Володимирі, Львові та інших містах. Подекуди селяни жили з бджільництва, а податки на бджільництво (десятина та інші побори) становили основний вид феодальної ренти.
У другій половині XVI — першій половині XVII ст. набули значного поширення поташні і залізорудні промисли. Великі поташні промисли на початку XVII ст. були в Пилипівці і Чуднові. На початку XVII ст. Києво-Печерська лавра заснувала в Радомишлі папірню «коштом немалым на подывление в том краю як речь небывалую». Як і у фільварках, на промислах використовувалася праця залежних селян, але для керування виробництвом власники змушені були наймати кваліфікованих майстрів. Отже, експлуатація селянина відбувалася на будах, млинах тощо. Селяни, що мали власні засоби виробництва й поступово організовували землеробство та скотарське господарство, давали феодалові грошову данину і продуктову ренту. Водночас у державних маєтностях почала розвиватися відробіткова рента. А в приватних та посесійних володіннях вона вже поширювалася, викликаючи загострення класової боротьби.
Жителі міст займалися ремеслами, торгівлею, а також сільським господарством. Навіть у повітовому місті Житомирі питома вага сільського господарства була значною. 1622 року в Житомирі 260 міщанських будинків платили податок грошима, а 272 — натурою (житом і вівсом).
Після Люблінської унії правове становище населення сучасної Житомирщини визначалося польським державним законодавством. Поряд з ним діяв Литовський статут 1566 і 1588 років. Це законодавство позбавило селян будь-яких прав.
Польсько-шляхетський уряд проводив політику соціального та національного пригнічення. Православних змушували переходити в католицизм. Для некатоликів вводилися обмеження в торгівлі, утруднювався доступ у цехи. Використовуючи єзуїтів, польський уряд засновував католицькі монастирі, костьоли, відкривав єзуїтські школи. Всю масу українських селян і міщан —
Житомирська область
Сторінка 6 з 48
Незважаючи на розвиток ремесла й торгівлі, основним заняттям населення в багатьох містах було сільське господарство. Міщани цих міст займалися землеробством, рибальством і на додаток до цього, ремеслом і торгівлею. Міщани, які перебували у феодальній залежності, так само, як і селяни, відбували різні повинності: натуральні й грошові — «датки», а також панщинні — «тягла». Так, жителі міста Чуднова в 1471 році змушені були «всі на толоку» ходити «жито жати і сіно косити». За Люблінською унією 1569 року, якою було оформлено об'єднання Литовського великого князівства з шляхетською Польщею у федеративну державу, територія сучасної Житомирської області в складі Правобережної України потрапила під владу Польщі. Незабаром поряд з володіннями литовських та українських магнатів, на Житомирщині з'явилися маєтності польських магнатів.
Зосередивши в своїх руках 2/3 земельної площі, магнати стали повними господарями Київського воєводства, до складу якого входила територія Житомирщини. Феодальне землеволодіння грунтувалося на дрібному селянському господарстві з примітивним реманентом і старими традиційними методами праці. Повний земельний наділ у цей час становив один лан (понад 20 десятин). Більшість селян користувалася половиною, четвертою, восьмою і навіть шістнадцятою частиною наділу або й зовсім його не мала. З часом число безземельних різко зростає; За інвентарем 1622 року в зв'ягельських володіннях Острозького їх було 33 проц., а в селах Гадзинцях, Станишівці, Пищевому та Вересах Житомирського повіту — близько 40 проц., в Овруцькому повіті (за даними скарбового реєстру 1638 року) — близько 30 проц. Крім того, якість грунту тут була невисокою, тому навіть півланові господарства були малорентабельними. Врожаї зернових культур збирали низькі. Як це видно з інвентаря 1622 року, в Овруцькому і Житомирському повітах урожайність пшениці не перевищувала сам=5—5,2; жита — сам=3,6—4; гороху — сам=4—7,6; ячменю — сам=4—7; вівса — сам=2,5—2,7. За користування земельним наділом селяни відробляли панщину і сплачували ренту натурою й грошима. Так, у зв'ягельських володіннях Острозького селяни, що мали повний земельний наділ, працювали від дворища увесь тиждень, за винятком торгового дня, а підсусідки — три дні і сплачували грошові й натуральні повинності.
Після землеробства важливе місце посідало тваринництво. У південній частині Житомирщини відгодовували волів, яких збували на ярмарках у Луцьку, Володимирі, Львові та інших містах. Подекуди селяни жили з бджільництва, а податки на бджільництво (десятина та інші побори) становили основний вид феодальної ренти.
У другій половині XVI — першій половині XVII ст. набули значного поширення поташні і залізорудні промисли. Великі поташні промисли на початку XVII ст. були в Пилипівці і Чуднові. На початку XVII ст. Києво-Печерська лавра заснувала в Радомишлі папірню «коштом немалым на подывление в том краю як речь небывалую». Як і у фільварках, на промислах використовувалася праця залежних селян, але для керування виробництвом власники змушені були наймати кваліфікованих майстрів. Отже, експлуатація селянина відбувалася на будах, млинах тощо. Селяни, що мали власні засоби виробництва й поступово організовували землеробство та скотарське господарство, давали феодалові грошову данину і продуктову ренту. Водночас у державних маєтностях почала розвиватися відробіткова рента. А в приватних та посесійних володіннях вона вже поширювалася, викликаючи загострення класової боротьби.
Жителі міст займалися ремеслами, торгівлею, а також сільським господарством. Навіть у повітовому місті Житомирі питома вага сільського господарства була значною. 1622 року в Житомирі 260 міщанських будинків платили податок грошима, а 272 — натурою (житом і вівсом).
Після Люблінської унії правове становище населення сучасної Житомирщини визначалося польським державним законодавством. Поряд з ним діяв Литовський статут 1566 і 1588 років. Це законодавство позбавило селян будь-яких прав.
Польсько-шляхетський уряд проводив політику соціального та національного пригнічення. Православних змушували переходити в католицизм. Для некатоликів вводилися обмеження в торгівлі, утруднювався доступ у цехи. Використовуючи єзуїтів, польський уряд засновував католицькі монастирі, костьоли, відкривав єзуїтські школи. Всю масу українських селян і міщан —