Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Внаслідок тяжкого польсько-шляхетського панування Житомирщина в кінці XVII—XVIII ст. перебувала на низькому рівні економічного розвитку. Посівні площі під житом, ячменем і просом у зв'язку з розвитком ґуральництва протягом XVIII ст. помітно зросли. Панські господарства втягувалися в товарно-грошовий обіг, що посилювало визиск селян. Якщо наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Овруцькому повіті Київського воєводства повинності селян становили 162 робочих дні на рік, то на кінець XVIII ст. вони досягли 312 робочих днів, тобто збільшилися майже вдвічі. Ще інтенсивніше зростали повинності селян на півдні (Житомирський повіт). Тут ще на початку XVII ст. вони становили 82 робочих дні, а наприкінці століття досягли 214 робочих днів, тобто майже потроїлися. На панщині селян змушували працювати від світання до смеркання. Так, кріпаки села Марківців Бердичівського повіту в 1765 році змушені були виходити на панщину тоді, «як череда йде в поле», а кінчати роботу, «як худоба повертається». Крім тяжкої панщини, селяни відбували різноманітні повинності (ґвалти, заорки, оборки, зажинки, обжинки, шарварки тощо). Жорстоко експлуатувалися народні маси також орендарями маєтків і корчем. Життя і добробут селян цілком і повністю залежали від сваволі феодалів. Сама шляхта визнавала непосильність повинностей і надмірне гноблення. Так, шляхтич Федір Єлець 5 березня 1698 року констатував, що орендар його маєтків у селах Баранові, Павловичах і Федорівці Овруцького повіту немилосердно утискує й грабує селян, погрожує лютими карами і спаленням хат, навіть одного з них убив.
У північних районах Житомирщини, на піскуватих і заболочених землях, де займатися хліборобством було невигідно, феодали влаштовували різного роду промисли, на яких селяни відбували панщину. Як і раніше, найпоширенішими були. залізорудні і поташні промисли, а також промисли, зв'язані з переробленням продуктів землеробства і тваринництва.
У другій половині XVII—XVIII ст. у поліських районах Житомирщини налічувалося близько 200 рудень, кожна з яких у середньому давала на рік 500—700 пудів заліза. Промисли на Житомирщині існували досить тривалий час, змінювалося лише їх розташування. Рудня «Годиха» діяла майже три століття, рудні «Підлубецька», «Висока піч», «Кропивне», що виникли в XVI ст., поступово перетворилися у XIX ст. на Ємільчинський, Високопечанський, Кропивненський чавуноливарні заводи. З часом кількість промислів зростала. Протягом XVII ст. лише поблизу Житомира працювало 12 рудень, три поташні й гута. Під Радомишлем було 7. рудень, 4 гути, папірня і поташня; під Коростишевом працювало 8 рудень, у сучасному Малинському районі діяло 15 рудень та 5 гут. Ще й досі понад 40 населених пунктів області зберегли назву «Рудня».
Але феодально-кріпосницька система затримувала розвиток продуктивних сил. Мануфактури слабо розвивалися через обмеженість внутрішнього ринку і незначні розміри застосування найманої праці. Поміщики користувалися виключним правом помолу зерна, винокуріння, продажу дьогтю тощо. Ці монополії були одним з найважливіших джерел збагачення й нерідко становили 30—50 проц. одержуваного ними прибутку.
Тяжким було і становище міст. Магнати затримували їх розвиток монополіями та поборами. Більшість міст, у т. ч; Житомир, Троянів та інші, була приватною власністю магнатів, які вимагали від ремісників їхні вироби у вигляді «данин» та виконання різних видів панщинних робіт. Так, у Чуднові бідніша частина, тобто ті, хто не мав своїх будинків і тулився на правах сусідів у заможних городян, повинні були виходити на «замкову» роботу. 1728 року в Троянові жило 25 «передміщан», що відбували панщину, а в 1748 році їх стало в п'ять разів більше. Становище населення погіршувалося внаслідок національного гніту і насильного запровадження унії. На соборі 1720 року в Замості єзуїти домоглися того, що уніатську церкву ще більше було наближено до католицької, а в 1743 році був реформований в єзуїтському дусі і базиліанський орден. Українським міщанам забороняли займатися ремеслом і торгівлею. Для зміцнення позицій католицької церкви будувалися костьоли, відкривалися монастирі. Так, у 1737—1751 рр. споруджено костьол у Житомирі. В Бердичівському повіті було відкрито понад 200 костьолів і монас
Житомирська область
Сторінка 8 з 48
Проте після Андрусівського перемир'я 1667 року територія сучасної Житомирської області, залишилася під польсько-шляхетським ярмом. З допомогою католицької церкви польські власті знову стали нав'язувати народові унію і католицизм, прагнучи розірвати зв'язки Правобережної України з Росією. Внаслідок тяжкого польсько-шляхетського панування Житомирщина в кінці XVII—XVIII ст. перебувала на низькому рівні економічного розвитку. Посівні площі під житом, ячменем і просом у зв'язку з розвитком ґуральництва протягом XVIII ст. помітно зросли. Панські господарства втягувалися в товарно-грошовий обіг, що посилювало визиск селян. Якщо наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Овруцькому повіті Київського воєводства повинності селян становили 162 робочих дні на рік, то на кінець XVIII ст. вони досягли 312 робочих днів, тобто збільшилися майже вдвічі. Ще інтенсивніше зростали повинності селян на півдні (Житомирський повіт). Тут ще на початку XVII ст. вони становили 82 робочих дні, а наприкінці століття досягли 214 робочих днів, тобто майже потроїлися. На панщині селян змушували працювати від світання до смеркання. Так, кріпаки села Марківців Бердичівського повіту в 1765 році змушені були виходити на панщину тоді, «як череда йде в поле», а кінчати роботу, «як худоба повертається». Крім тяжкої панщини, селяни відбували різноманітні повинності (ґвалти, заорки, оборки, зажинки, обжинки, шарварки тощо). Жорстоко експлуатувалися народні маси також орендарями маєтків і корчем. Життя і добробут селян цілком і повністю залежали від сваволі феодалів. Сама шляхта визнавала непосильність повинностей і надмірне гноблення. Так, шляхтич Федір Єлець 5 березня 1698 року констатував, що орендар його маєтків у селах Баранові, Павловичах і Федорівці Овруцького повіту немилосердно утискує й грабує селян, погрожує лютими карами і спаленням хат, навіть одного з них убив.
У північних районах Житомирщини, на піскуватих і заболочених землях, де займатися хліборобством було невигідно, феодали влаштовували різного роду промисли, на яких селяни відбували панщину. Як і раніше, найпоширенішими були. залізорудні і поташні промисли, а також промисли, зв'язані з переробленням продуктів землеробства і тваринництва.
У другій половині XVII—XVIII ст. у поліських районах Житомирщини налічувалося близько 200 рудень, кожна з яких у середньому давала на рік 500—700 пудів заліза. Промисли на Житомирщині існували досить тривалий час, змінювалося лише їх розташування. Рудня «Годиха» діяла майже три століття, рудні «Підлубецька», «Висока піч», «Кропивне», що виникли в XVI ст., поступово перетворилися у XIX ст. на Ємільчинський, Високопечанський, Кропивненський чавуноливарні заводи. З часом кількість промислів зростала. Протягом XVII ст. лише поблизу Житомира працювало 12 рудень, три поташні й гута. Під Радомишлем було 7. рудень, 4 гути, папірня і поташня; під Коростишевом працювало 8 рудень, у сучасному Малинському районі діяло 15 рудень та 5 гут. Ще й досі понад 40 населених пунктів області зберегли назву «Рудня».
Але феодально-кріпосницька система затримувала розвиток продуктивних сил. Мануфактури слабо розвивалися через обмеженість внутрішнього ринку і незначні розміри застосування найманої праці. Поміщики користувалися виключним правом помолу зерна, винокуріння, продажу дьогтю тощо. Ці монополії були одним з найважливіших джерел збагачення й нерідко становили 30—50 проц. одержуваного ними прибутку.
Тяжким було і становище міст. Магнати затримували їх розвиток монополіями та поборами. Більшість міст, у т. ч; Житомир, Троянів та інші, була приватною власністю магнатів, які вимагали від ремісників їхні вироби у вигляді «данин» та виконання різних видів панщинних робіт. Так, у Чуднові бідніша частина, тобто ті, хто не мав своїх будинків і тулився на правах сусідів у заможних городян, повинні були виходити на «замкову» роботу. 1728 року в Троянові жило 25 «передміщан», що відбували панщину, а в 1748 році їх стало в п'ять разів більше. Становище населення погіршувалося внаслідок національного гніту і насильного запровадження унії. На соборі 1720 року в Замості єзуїти домоглися того, що уніатську церкву ще більше було наближено до католицької, а в 1743 році був реформований в єзуїтському дусі і базиліанський орден. Українським міщанам забороняли займатися ремеслом і торгівлею. Для зміцнення позицій католицької церкви будувалися костьоли, відкривалися монастирі. Так, у 1737—1751 рр. споруджено костьол у Житомирі. В Бердичівському повіті було відкрито понад 200 костьолів і монас