Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Зростання антифеодального руху і прагнення царизму привернути на свій бік селян у боротьбі проти польських поміщиків призвели до запровадження указом від 26 травня 1847 року інвентарних правил. За селянами
закріплювалася земля, якою вони користувалися, але власниками її й далі вважалися поміщики. Для тяглових, тобто тих, що мали робочу худобу, встановлювалося три тяглові й один жіночий робочий день на тиждень, напівтяглових — два дні піших і один жіночий. За огородниками числилися ті ж самі повинності, що й до реформи. Бобилі-чоловіки мали платити оброк від 1,5 до 2,5 крб., а жінки — від 0,75 до 1,25 крб.. 19 грудня 1848 року затверджено нову редакцію інвентарних правил, за якою поміщикам надавалося право замінювати селянські наділи на гірші. Інвентарні правила не похитнули кріпосного ладу, хоч якоюсь мірою обмежували особисту сваволю поміщиків. Однак, всупереч інвентарним правилам, пани змушували кріпаків відбувати панщину по 4—5 днів на тиждень, безплатно використовували працю підлітків. Обтяжені надмірною панщиною, селяни не мали змоги обробляти свої земельні наділи. Скарги окремих селян і цілих сільських громад, які дійшли до нас, стверджують, що інвентарі ніскільки не поліпшили становища кріпаків. Особливо зросло число порушень інвентарних правил у 1849—1850 роках.
Все це спричинилося до того, що й після оголошення інвентарних правил селяни продовжували боротьбу проти феодально-кріпосницького гніту, в т. ч. й проти інвентарів, що освячували це гноблення. 1848 року на Київщині селянським рухом проти інвентарних правил було охоплено понад 100 сіл, а на Волині — 96, в т. ч. майже вся територія Житомирщини, зокрема такі населені пункти, як Баранівка, Головине, Голубієвичі, Дівочки, Котельня, Кропивня, Любар, Любарка, Любомирка, Мокре, Мочульня, Новаки, Осники, Половецьке, Прибитки, Сколобів, Слободище, Турчинівка, Щербини та інші.
Трудящі маси Житомирщини в тяжких умовах феодально-кріпосницького гніту були позбавлені можливості користуватися здобутками наукової медицини. Вони вдавалися до засобів народної медицини, користувалися послугами знахарів, ворожбитів, шептух і повитух, бо навіть у таких повітових містах, як Бердичів 1846 року діяла лише одна лікарня на 30 місць.
У занедбаному стані перебувала й освіта, розвиток якої, як і мистецтва та культури, відбувався в умовах польсько-шляхетського гніту (XVI—XVIII ст.), безперервних турецько-татарських набігів. Польський уряд насаджував єзуїтські школи, де прищеплювалася зневага до українського народу, до його культури й мови, вороже ставлення до Російської держави. Дяківські школи, що існували в деяких населених пунктах й утримувалися на кошти батьків, а також школи, засновані православними братствами, переслідувалися, захоплювалися єзуїтами або закривалися. В школах для українського населення викладання здійснювалося польською мовою.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією «попередніми правилами» царського міністерства народної освіти (1803 р.) було встановлено чотири типи шкіл — парафіяльні, повітові, губернські й університети. Але до 1831 року на Правобережжі, в т. ч. й на Житомирщині, майже всі сільські школи перебували в руках католицького та уніатського духівництва, яке примусово насаджувало польську мову. Після придушення повстання 1830—1831 рр. царизм, як і раніше, не давав змоги місцевому населенню навчати дітей рідною мовою.
На Житомирщині в середині XVIII ст. засновано одну з найстаріших на Україні друкарень у Бердичівському монастирі. Майже за сто років тут видано чимало релігійних та світських книг, у т. ч. відомих щорічних польсько-російських бердичівських календарів, підручників латинською, російською, польською, французькою та німецькою мовами. В друкарні працювали відомі майстри, зокрема гравер Федір Раковецький (60—80 рр. XVIII ст.). З кінця XVIII ст. в Житомирі й Бердичеві діяли цивільні друкарні. З 1837 року в Житомирі друкувалася офіційна газета «Волынские губернские ведомости», яка мала й неофіційну частину, де містилися матеріали з історії краю, про побут і звичаї, обряди населення. Окремі матеріали з цих питань були опубліковані 1853 року в «Этнографическом сборнике» Російської Академії наук.
Житомирська область
Сторінка 12 з 48
Довбиша, Максима Бенедюка, Павла Купчина, Івана Римарчука та Івана Адамця. За судовим вироком їх відправили на заслання. В умовах феодального ладу, писав В. І. Ленін, «селяни не могли об'єднатися, селяни були тоді зовсім задавлені темнотою, у селян не було помічників і братів серед міських робітників, але селяни все ж боролись, як уміли і як могли».Зростання антифеодального руху і прагнення царизму привернути на свій бік селян у боротьбі проти польських поміщиків призвели до запровадження указом від 26 травня 1847 року інвентарних правил. За селянами
Все це спричинилося до того, що й після оголошення інвентарних правил селяни продовжували боротьбу проти феодально-кріпосницького гніту, в т. ч. й проти інвентарів, що освячували це гноблення. 1848 року на Київщині селянським рухом проти інвентарних правил було охоплено понад 100 сіл, а на Волині — 96, в т. ч. майже вся територія Житомирщини, зокрема такі населені пункти, як Баранівка, Головине, Голубієвичі, Дівочки, Котельня, Кропивня, Любар, Любарка, Любомирка, Мокре, Мочульня, Новаки, Осники, Половецьке, Прибитки, Сколобів, Слободище, Турчинівка, Щербини та інші.
Трудящі маси Житомирщини в тяжких умовах феодально-кріпосницького гніту були позбавлені можливості користуватися здобутками наукової медицини. Вони вдавалися до засобів народної медицини, користувалися послугами знахарів, ворожбитів, шептух і повитух, бо навіть у таких повітових містах, як Бердичів 1846 року діяла лише одна лікарня на 30 місць.
У занедбаному стані перебувала й освіта, розвиток якої, як і мистецтва та культури, відбувався в умовах польсько-шляхетського гніту (XVI—XVIII ст.), безперервних турецько-татарських набігів. Польський уряд насаджував єзуїтські школи, де прищеплювалася зневага до українського народу, до його культури й мови, вороже ставлення до Російської держави. Дяківські школи, що існували в деяких населених пунктах й утримувалися на кошти батьків, а також школи, засновані православними братствами, переслідувалися, захоплювалися єзуїтами або закривалися. В школах для українського населення викладання здійснювалося польською мовою.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією «попередніми правилами» царського міністерства народної освіти (1803 р.) було встановлено чотири типи шкіл — парафіяльні, повітові, губернські й університети. Але до 1831 року на Правобережжі, в т. ч. й на Житомирщині, майже всі сільські школи перебували в руках католицького та уніатського духівництва, яке примусово насаджувало польську мову. Після придушення повстання 1830—1831 рр. царизм, як і раніше, не давав змоги місцевому населенню навчати дітей рідною мовою.
На Житомирщині в середині XVIII ст. засновано одну з найстаріших на Україні друкарень у Бердичівському монастирі. Майже за сто років тут видано чимало релігійних та світських книг, у т. ч. відомих щорічних польсько-російських бердичівських календарів, підручників латинською, російською, польською, французькою та німецькою мовами. В друкарні працювали відомі майстри, зокрема гравер Федір Раковецький (60—80 рр. XVIII ст.). З кінця XVIII ст. в Житомирі й Бердичеві діяли цивільні друкарні. З 1837 року в Житомирі друкувалася офіційна газета «Волынские губернские ведомости», яка мала й неофіційну частину, де містилися матеріали з історії краю, про побут і звичаї, обряди населення. Окремі матеріали з цих питань були опубліковані 1853 року в «Этнографическом сборнике» Російської Академії наук.