Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Одяг трудового населення здебільшого виготовлявся з домотканного полотна і сукна. Одяг селян-чоловіків складався з білої полотняної вишиваної сорочки з низьким коміром, широких білих полотняних штанів, з свити сірого або чорного сукна, кожуха або кожушка, шапки, бриля з широкими полями, плетеного із зеленої пшеничної соломи. На ногах носили постоли або чоботи.
Жінки носили довгі білі сорочки з широкими вишиваними рукавами, запаски з червоним або синім хвартухом, плахти, кольорові пояси, юпки, чорні козлові чоботи, намисто, дукачі. Голову пов'язували кольоровими хустками, а в свято — намітками. Верхній жіночий одяг — свита, юпка, кофта, жупан.
Щоденна їжа селян-кріпаків за обідом складалася з борщу з хлібом і каші, а інколи кулішу або гороху, картоплі, галушок з ячного, житнього, гречаного, й, дуже рідко, з пшеничного борошна. Лише у великі свята, а також під час весілля, хрестин, похорону у бідняків пекли паляниці, пиріжки, пампушки.
9 лютого 1861 року цар підписав маніфест про селянську реформу, який на Волині був обнародований 11 березня. Про цю подію образно розповів В. Г. Короленко в своїй автобіографічній книзі «Історія мого сучасника»: «У день торжества в центрі міста [Житомира] на площі квадратом були розставлені війська. З одного боку блищав ряд мідних гармат, а насупроти вишикувались «вільні» мужики. Вони справляли враження похмурої покірності долі, а жінки, яких поліція відтискала за шпалери солдатів, часом то тяжко зітхали, то починали голосити. Коли після читання якогось паперу пролунали холості постріли з гармат, в юрбі почулись істеричні крики, і сталось велике замішання. . . Жінки подумали, що це починають розстрілювати мужиків. . .» На Правобережній Україні, і зокрема на Житомирщині, селянська реформа 1861 року мала деякі особливості. Тут закріплювалося право сільських громад на одержання землі за інвентарним наділом 1847—1848 років. Насправді ж далеко не всю землю, відрізану поміщиками з 1848 по 1861 роки, повернули селянам. Якщо ж поверталася земля, то майже непридатна до хліборобства. У різних місцевостях селяни мали різні і за розміром і за якістю наділи землі — від 4,5 до 9,5 десятин. Так, частина селян Житомирського повіту одержала наділи по 4,5 десятини на двір і за це кожний з них повинен був щорічно відробляти 90 днів панщини або сплачувати 13 крб. 95 коп. грошима. В Овруцькому повіті, де якість землі гірша, наділ становив 9,5 десятин на двір, за які треба було відробити 80—75 чоловічих днів панщини або заплатити 12 крб. 82 коп. оброку грошима. Це гарантувало кожному поміщикові, незалежно від місцевості, майже рівну кількість панщини і суму оброку з господарства, тобто забезпечувало поміщиків робочою силою і грошима. «Горезвісне «визволення»,— як писав В. І. Ленін,— було найбезсовіснішим грабежем селян, було рядом насильств і цілковитою наругою над ними».
На грабіжницьку реформу селяни відповіли протестами. Вони відмовлялися платити за надання в їх користування земель. Так, селяни Миропільської волості Новоград-Волинського повіту, сіл Рубежівки і Межилісків Овруцького повіту відмовилися виконувати обов'язки, покладені на них царським маніфестом. Лише введення військ і покарання найактивніших учасників виступу змусило селян відновити працю на поміщиків.
На розгортання селянського руху на Житомирщині, як і на всьому Правобережжі України, значний вплив мало польське визвольне повстання 1863—1864 років. Найбільші виступи були в Бердичівському, Житомирському, Овруцькому і Новоград-Волинському повітах, в яких взяли участь місцеві селяни. Значні сутички повстанців з урядовими військами відбулися в околиці Бердичева, в селах Івниці Житомирського повіту, Зелениці Овруцького повіту і Мирополі Новоград-Волинського повіту.
Прагнучи послабити боротьбу селян царизм 30 липня 1863 року в Київській, Подільській і Волинській губерніях зменшив розмір викупних платежів на 20 проц. Але й після цього становище селян залишалося тяжким. Земельні ділянки у більшості випадків були малопродуктивні, а викупна ціна на землю навіть після царського указу набагато перевищувала її ринкову вартість. Це призводило до дальшого зубожіння основних мас селянства. За перших 20 пореформених років у Житомирському, Новоград-Волинському та Овруцькому повітах число тяглових дворів (тих, що одержали повні наділи) скоротилося на
Житомирська область
Сторінка 14 з 48
споруджували з дерева, а на півдні через нестачу лісу — з глини, соломи й каменю. У Радомишльському й Овруцькому повітах були напівкурні й курні житла. В останніх не було димовиводів, і дим з печі валив просто в хату, а з хати — через вікна й двері. Такі хати не мали навіть сіней. Одяг трудового населення здебільшого виготовлявся з домотканного полотна і сукна. Одяг селян-чоловіків складався з білої полотняної вишиваної сорочки з низьким коміром, широких білих полотняних штанів, з свити сірого або чорного сукна, кожуха або кожушка, шапки, бриля з широкими полями, плетеного із зеленої пшеничної соломи. На ногах носили постоли або чоботи.
Жінки носили довгі білі сорочки з широкими вишиваними рукавами, запаски з червоним або синім хвартухом, плахти, кольорові пояси, юпки, чорні козлові чоботи, намисто, дукачі. Голову пов'язували кольоровими хустками, а в свято — намітками. Верхній жіночий одяг — свита, юпка, кофта, жупан.
Щоденна їжа селян-кріпаків за обідом складалася з борщу з хлібом і каші, а інколи кулішу або гороху, картоплі, галушок з ячного, житнього, гречаного, й, дуже рідко, з пшеничного борошна. Лише у великі свята, а також під час весілля, хрестин, похорону у бідняків пекли паляниці, пиріжки, пампушки.
9 лютого 1861 року цар підписав маніфест про селянську реформу, який на Волині був обнародований 11 березня. Про цю подію образно розповів В. Г. Короленко в своїй автобіографічній книзі «Історія мого сучасника»: «У день торжества в центрі міста [Житомира] на площі квадратом були розставлені війська. З одного боку блищав ряд мідних гармат, а насупроти вишикувались «вільні» мужики. Вони справляли враження похмурої покірності долі, а жінки, яких поліція відтискала за шпалери солдатів, часом то тяжко зітхали, то починали голосити. Коли після читання якогось паперу пролунали холості постріли з гармат, в юрбі почулись істеричні крики, і сталось велике замішання. . . Жінки подумали, що це починають розстрілювати мужиків. . .» На Правобережній Україні, і зокрема на Житомирщині, селянська реформа 1861 року мала деякі особливості. Тут закріплювалося право сільських громад на одержання землі за інвентарним наділом 1847—1848 років. Насправді ж далеко не всю землю, відрізану поміщиками з 1848 по 1861 роки, повернули селянам. Якщо ж поверталася земля, то майже непридатна до хліборобства. У різних місцевостях селяни мали різні і за розміром і за якістю наділи землі — від 4,5 до 9,5 десятин. Так, частина селян Житомирського повіту одержала наділи по 4,5 десятини на двір і за це кожний з них повинен був щорічно відробляти 90 днів панщини або сплачувати 13 крб. 95 коп. грошима. В Овруцькому повіті, де якість землі гірша, наділ становив 9,5 десятин на двір, за які треба було відробити 80—75 чоловічих днів панщини або заплатити 12 крб. 82 коп. оброку грошима. Це гарантувало кожному поміщикові, незалежно від місцевості, майже рівну кількість панщини і суму оброку з господарства, тобто забезпечувало поміщиків робочою силою і грошима. «Горезвісне «визволення»,— як писав В. І. Ленін,— було найбезсовіснішим грабежем селян, було рядом насильств і цілковитою наругою над ними».
На грабіжницьку реформу селяни відповіли протестами. Вони відмовлялися платити за надання в їх користування земель. Так, селяни Миропільської волості Новоград-Волинського повіту, сіл Рубежівки і Межилісків Овруцького повіту відмовилися виконувати обов'язки, покладені на них царським маніфестом. Лише введення військ і покарання найактивніших учасників виступу змусило селян відновити працю на поміщиків.
На розгортання селянського руху на Житомирщині, як і на всьому Правобережжі України, значний вплив мало польське визвольне повстання 1863—1864 років. Найбільші виступи були в Бердичівському, Житомирському, Овруцькому і Новоград-Волинському повітах, в яких взяли участь місцеві селяни. Значні сутички повстанців з урядовими військами відбулися в околиці Бердичева, в селах Івниці Житомирського повіту, Зелениці Овруцького повіту і Мирополі Новоград-Волинського повіту.
Прагнучи послабити боротьбу селян царизм 30 липня 1863 року в Київській, Подільській і Волинській губерніях зменшив розмір викупних платежів на 20 проц. Але й після цього становище селян залишалося тяжким. Земельні ділянки у більшості випадків були малопродуктивні, а викупна ціна на землю навіть після царського указу набагато перевищувала її ринкову вартість. Це призводило до дальшого зубожіння основних мас селянства. За перших 20 пореформених років у Житомирському, Новоград-Волинському та Овруцькому повітах число тяглових дворів (тих, що одержали повні наділи) скоротилося на